А був час, коли слова лилися самі і це було природно. Майже 30 – дивний вік. Ти вже не там, і ще не тут. Далеко до дорослого. І дитяча легкість теж пішла у засвіти.
Дивно...
Складно добирати слова – можливо тому, що думок немає. Немає думок про те, чого хотілося б досягти. Якою хочеться стати. Чим зайняти завтрашній день. Завтра буде робота – я її люблю, але вже чотири роки вона така сама. А я, напевне, здулася. Хочеться чогось нового. Раніше – це було природно. Тепер – думаєш, можливо, це втеча. Втеча від реальності, яка здається сірою і порожньою.
Дивно...
Почала уникати музики, яку дуже любила. Раніше – вона приносила радість. Тепер вона приносить біль. Уникаєш моментів, які були сонячними і несли любов. Тепер – нагадують про любов, а це приносить біль. Часто буває боляче. Ні. Боляче – постійно. І це дивно. Хіба біль – це природно? Біль – це той самий страх. Страх того, що втратив. Страх того, що втратив зі своєї вини. Страх того, що ти боїшся цих речей. І страх – думати про все це, бо знову біль.
Багато болю. Багато страху. Багато дивного.
Мало життя. Мало радості. Кульки яскраві – але не радують.
Замкнене коло. А я ж знаю, що варто поглянути під іншим кутом – і побачиш, що немає ніякого кола. Є ти, є моменти, коли ти смієшся. Треба відкрити себе для нового. Як? Я не знаю. Можливо, я надто стараюся. Мушу жити від дня до дня – так, мабуть? Нове. Прийди у моє життя, моє нове. Позбав мене від болю, дурних думок, розірви це кляте коло!!. Поверни мені радість. Легкість. Поверни мені мій спокій. Любий... я чекатиму.

****
Спасибі, Боже. Я ж не зникла. Я й досі тут. Я поруч, я говорю до себе – нинішньої. У світі багато прекрасних речей. Та найпрекрасніше – у тому часі, який уже не повернеш. Певно, така людська натура. Це неправильно – але такі вже ми є. Але можна повертатися. Що для цього потрібно? Зупинитися, озирнутися, запалити свічки, налити вина, увімкнути музику – і поплисти. Розчинитися в атмосфері. Якщо хочеться – то й зронити сльозу. Після цього не забути усміхнутися. Прекрасне, незрозуміле, щасливе і гнітюче моє життя. Моя радість, мій сум – я відчуваю, а значить, живу. Як же я скучила за цим бажанням писати. Просто ні про що – а так, тому що хочеться. Інтернет перетворив будь-яке писання на графоманію. Мабуть, через це у мене і зникло бажання виражати свої думки – так. Це так по-людськи – намагатися не плисти за течією, вирізнятися. Смішно, що в цьому бажанні ми всі і є однакові.
Давно я так не сиділа. Давно не була щирою. Багато різних речей траплялося у моєму житті. Чи хоч одна залишилася важливою для мене? От цієї миті розумію – ні. Гармонія повертається потроху. Я повертаюся до себе. А сталося це коли? Коли я чомусь-таки, замість дивитися серіал, всілася за комп і змусила себе написати перші кілька рядків.
Спочатку – це були прокислі вершки. Чи ні, не так – брудна піна, така буває на калюжах після дощу. На них іще тоненька плівочка бензину. Але варто тільки легенько дмухнути. Піна сходить, вода сколихується. А внизу – чиста вода. Ти. Твоя суть. Те, про що ти забув. Біль, страждання, страх і сльози – це тільки ця піна. Розум, зовнішній блиск, упевненість – це все тільки вона - тоненька плівочка, якій ти віриш як чомусь постійному і неминучому. Яку вважаєш своєю суттю. Насправді та сама, справжня ти - під цим шаром. Тоненька Тонічка. Невпевнена дівчинка. Вразлива, здатна зашарітися будь-якої миті. Якій дістало сили кинутися геть від свого болю – колись, майже дев”ять років тому.
От тоді і розпочався цей марафон, який триває до сьогодні.
Чого ти боїшся тепер? І чи справжній цей страх? Зараз я думаю, це вражене самолюбство. А може зневіра, страх повторення того, що було майже дев”ять років тому. Бо якби це сталося зараз – то ти не мала б, куди бігти. Чи може, уже і не знайшла тієї сміливості, на яку тоді штовхнув дитячий відчай.
Цієї миті мені здається, що різниці між нами уже немає. Це я посміхаюся з тих фотографій. Щоправда, я не впевнена – що зараз посміхалась би так само. Але я спробую згадати. Я люблю це життя. Думки піти з нього – були, так. Але це насправді дурість – і це говорить зараз не розум, не здоровий глузд. Це говорять мої очі і посмішка – цієї самої миті. Я гарненько вмостилася, запалила дві свічки, п”ю смачне солодке вино. От зараз якраз дві хвилини, як розпочався новий день. Понеділок, трійця, чудова свіжа весна, гарна музика. Як уникати дурнуватих думок? Я писатиму. Я їх поборю тим єдиним, що я умію.

Думки обганяють одна одну. Творчість, замкнена у мені, вимагала виходу і провокувала на дурниці. Навіщо шукати розради в речах, які насправді НЕ МОЇ? Весь цей час мені хотілося поговорити з рідною людиною. Все, чого мені бракувало, виявляється, – це писати. Про те, що відчуваю, про те, що я побачила, подумала, зауважила, про що дізналася. Поділитися геніальною думкою, яка прийшла у голову. І посміятися – бо у цієї геніальності, як виявиться, борода, наче в діда мороза. Мені бракувало розмови, людини, яка мене розуміє. Як все просто! От же вона. По цей бік монітора. Чи по той – залежить, звідки дивишся. Я потрошку відтану.